Швидкий розвиток всесвітньої інформаційно-комунікаційної технології мав наслідком і появу великої кількості загроз та викликів. Від кіберзлочинності у всіх можливих проявах і втручання у роботу об’єктів критичної інфраструктури до захисту персональних даних і зловживань у сфері свободи слова та поширення інформації. З’явились міжнародні нормативно-правові акти щодо Інтернет, практика Європейського суду з прав людини щодо питань прав людини в контексті діяльності Інтернет, нові статті в кримінальних кодексах країн та актах цивільного законодавства тощо. Проте, події останніх років свідчать, що нормотворчість, як національних так і міжнародних рівнів «не встигає» за розвитком технологій. Поки проговорюються і виписуються, впроваджуються нові норми/правила/стандарти, з’являються якісно нові питання і проблеми, пов’язані з глобальною мережею. Якщо говорити про світ загалом – це вплив на виборчі процеси, фальшиві акаунти в соціальних мережах, дезінформація та захист персональних даних. В Україні ж протягом останніх років до них додалась ще й «гібридна війна» з Російською Федерацією. На сьогодні вже ні у кого не викликає сумніву те, що одним з основних інструментів цієї війни – є інформаційний вплив.

На цьому тлі дуже гучними стали голоси щодо забезпечення суверенітету, державної безпеки та обороноздатності в тому числі в інформаційній сфері. І, якщо стосовно «традиційних» ЗМІ (радіо, телебачення, преса) існує більш менш чітке регулювання їх діяльності, то Інтернет до останнього часу лишався територією майже абсолютної свободи. Постали питання про те, як мінімізувати зловживання в цій сфері і унеможливити використання мережі країною-агресором на шкоду нашій державі, як убезпечити вибори від втручання, як запровадити ефективні і збалансовані регуляторні механізми.

Нажаль, більшість спроб української влади вирішити зазначені питання призводить до появ нормативно-правових актів, які не відповідають міжнародним стандартам у сфері цифрових прав, а іноді і конституційним гарантіям. Протягом 2014 – 2019 років держава пропонувала ініціативи, які надавали б необмеженої влади правоохоронним органам спостерігати за користувачами інтернету та впливати на роботу Інтернет-провайдерів.

Також, все частіше трапляються випадки, коли суди порушують цифрові права. В їх рішеннях, зокрема, йдеться про загальні заборони і блокування веб-сайтів, необґрунтоване обмеження дискусії в Інтернет та доступ до інформації, авторських прав онлайн тощо.

У 2019 році було зареєстровано проєкт Закону «Про медіа» та з’явилась ініціатива (драфт законопроєкту) міністерства культури молоді та спорту у сфері боротьби з дезінформацією. Обидва, в тому числі, торкались регулювання цифрових прав. І, якщо до зареєстрованого проєкту було висловлено окремі зауваження, то ініціатива міністерства викликала широку критику, як з боку громадянського суспільства так і міжнародних організацій. Мова йшла про небезпечний рівень втручання в журналістську діяльність і можливу появу великих ризиків для обмеження основоположних свобод. Наразі, після відставки міністра та його команди, як буде рухатись антидезінформаційний напрямок – невідомо. Робота над проєктом «Про медіа» триває.

Враховуючи вищеописану проблематику цей проект спрямовано на взаємодію із законодавчою та судовою владою. Мета такої взаємодії – запобігання потенційним загрозам порушення цифрових прав на рівні запропонованих законопроектів і забезпечення належного захисту цифрових прав в судах. Також, в рамках проекту ми будемо продовжувати моніторинг порушення цифрових прав в Україні, публікувати звіти з кількісними та якісними показниками.